News

Діяльність Конституційного Суду завжди була предметом багаторічних дискусій, а його рішення піддаються постійній критиці політиками в силу відсутності правової культури.

Разом із тим, рішення ухвалені Конституційним Судом, є обов`язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені. Однозначною з цього приводу є як позиція Верховного Суду, яку було сформульовано у рішенні від 14 серпня 2020 року № 640/8752/19, так і позиція самого Конституційного Суду визначена у Рішенні від 2 грудня 2019 року у справі №1-182/2019(4165/19).

Згідно з частиною першою статті 147 Конституції України Конституційний Суд вирішує питання про відповідність Конституції законів та у передбачених цією Конституцією випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції, а також інші повноваження відповідно до цієї Конституції.
 

Згідно із статтею 150 Конституції України до повноважень Конституційного Суду належить:
 

1) вирішення питань про відповідність Конституції (конституційність): законів та інших правових актів Верховної Ради; актів Президента; актів Кабінету Міністрів; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) офіційне тлумачення Конституції;

3)  здійснення інших повноважень, передбачених Конституцією.
 

Питання, передбачені пунктами 1, 2 частини першої цієї статті, розглядаються за

конституційними поданнями: Президента України; щонайменше сорока п`яти народних депутатів України; Верховного Суду; Уповноваженого Верховної Ради з прав людини; Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Статтею 151-2 Конституції передбачено, що рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом, є обов`язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені.
|

У рішенні Конституційного Суду від 2 грудня 2019 року у справі №1-182/2019(4165/19) за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень статті 151-2 Конституції України Конституційний Суд вирішив, що в аспекті порушеного у конституційному поданні питання положення статті 151-2 Конституції слід розуміти так, що рішення Конституційного Суду безвідносно до їх юридичної форми, ухвалені з питань його виключних конституційних повноважень, не можуть бути оскаржені. Статтею 2 Закону №2136-VIII передбачено, що Конституційний Суд здійснює свою діяльність на засадах верховенства права, незалежності, колегіальності, гласності, відкритості, повного і всебічного розгляду справ, обґрунтованості та обов`язковості ухвалених ним рішень і висновків.
 

Зі змісту положень статті 147 Конституції, статті 1 Закону № 2136-VIII випливає, що КС є самостійним, незалежним колегіальним органом конституційної юрисдикції з виключними конституційними повноваженнями, завданням якого є забезпечення верховенства Конституції України.

У Рішенні Конституційного Суду від 2 грудня 2019 року у справі №1-182/2019(4165/19) КС зазначив, що рішення, ухвалені ним у межах виключних конституційних повноважень, є обов`язковими для усіх органів публічної влади, їх посадових осіб.

КС у вказаному рішенні дійшов висновку, що відповідно до приписів статті 151-2 Конституції не можуть бути оскаржені будь-які рішення Конституційного Суду незалежно від їх юридичної форми (виду), ухвалені ним як з питань, пов`язаних зі здійсненням ним конституційного провадження, так і питань, пов`язаних із забезпеченням належної організації діяльності Конституційного Суду та реалізацією конституційно-правових гарантій незалежності і недоторканності суддів Конституційного Суду. Це зумовлюється особливим конституційним статусом Конституційного Суду, юридичною природою його рішень, а також надзвичайною важливістю покладених на нього функцій та завдань, пов`язаних із забезпеченням верховенства Конституції.
|

Офіційне тлумачення КС положення статті 151-2 Конституції, сформульоване у його рішенні від 2 грудня 2019 року у справі №1-182/2019(4165/19), виходячи з положень частини другої статті 147 Конституції України, є обов`язковим для всіх, хто застосовує норми, що роз`ясняються. Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, які стосувалися порушення статті 6

Конвенції (право на справедливий суд), сформував правову позицію, відповідно до якої право на доступ до суду як елемент права на суд відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції не є абсолютним та може підлягати обмеженням; вони дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ за своєю природою потребує регулювання з боку держави, яке може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб і ресурсів суспільства та окремих осіб. Установлюючи такі правила, Договірні держави користуються певною свободою розсуду. Хоча остаточне рішення щодо дотримання вимог Конвенції залишається за Судом, до його завдань не входить заміна оцінки національних органів влади будь-якою іншою оцінкою того, що може бути кращою стратегією у цій сфері. Проте встановлені обмеження не повинні обмежувати доступ, наданий особам, у такий спосіб або такою мірою, щоб сама суть цього права була підірвана. Крім того, обмеження буде несумісним із пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету та якщо немає розумної пропорційності між застосованими засобами та

метою, якої прагнуть досягти (пункти 39- 41 рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2018 року у справі «Абрамова проти України», заява № 41988/08).
 

В аспекті викладеного Суд зазначає, що Конституцією та законами не передбачено права на звернення до суду з метою оскарження рішення Конституційного Суду та не існує процедури визнання такого рішення неправосудним.

Але правовий нігілізм парламентарів дозволяє вільно компілювати потрібні тексти рішень КС, системно порушуючи процедуру внесення змін до Основного Закону України.
 

Звернувшись до Верховної Ради і намагаючись з’ясувати чи має Апарат Верховної Ради поточну редакцію Конституції з подивом отримав відповідь про те, що паперовий варіант чинної Конституції України відсутній, а у роботі використовується електронний варіант Основного Закону України, текст якого розміщений на веб-сторінці Верховної Ради у розділі «Законодавство України» та є скомпільованим на основі офіційних публікацій у «Відомостях Верховної Ради України» тексту Конституції, прийнятої на п’ятій сесії Верховної Ради 28 червня 1996 року, із наступними змінами і доповненнями. Про те що Апарат Верховної Ради не може гарантувати ідентичність тексту Конституції зазначав і нинішній перший заступник голови Верховної Ради.
 

Такий правовий коллапс є наслідком систематичного порушення процедури внесення змін до Основного Закону України. Дотримання процедури розгляду, ухвалення та набрання чинності законами, у тому числі й законами про внесення змін до Конституції, є умовою легітимності законодавчого процесу і викликає постійні нарікання та є предметом критики українських та міжнародних експертів. Дотримання процедури є запорукою дотримання демократичного процесу. Однак, це ніколи не зупиняло народних обранців, які звикли до «кнопкодавства» та інших порушень притаманних українському парламентаризму.

Стале порушення процедури має декілька яскравих прикладів. Так, 30 вересня 2010 року Конституційний Суд виніс Рішення № 20-рп/2010 у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції, визнавши таким, що не відповідає Конституції (є неконституційним), Закон «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV у зв’язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття, поклавши на органи державної влади обов’язок щодо невідкладного виконання цього рішення стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність до Конституції від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV.
 

В подальшому така правова позиція Конституційного Суду щодо неодержання процедури внесення змін до Конституції набула визнання й Венеціанською комісією «За демократію через право» у Висновку «Про конституційну ситуацію в Україні» CDL-AD (2010)0443 від 20.12.2010 року в якому Комісія звернула увагу на постійний складний і непослідовний конституційний процес в державі з часу набуття незалежності Українською державою. Зокрема, в пункті 40 Висновку Венеційської комісії, який має назву «Правові наслідки Рішення Конституційного Суду», Комісія визначила, що «основним наслідком Рішення Конституційного Суду України № 20-рп/2010 від 30.09.2010 року є відновлення раніше існуючих правових норм Конституції України 1996 року», в пункті 42 Висновку зазначила « … визнання Закону № 2222 неконституційним у зв’язку з порушенням процедура його розгляду та прийняття означає поновлення попередньої редакції норм Конституції України, які були змінені і виключені Законом № 2222».
 

На жаль, європейські експерти постійно фіксують хаотичність дій парламентарів у відношенні до Основного Закону нашої країни. Черговим прикладом правового нігілізму парламентарів стало прийняття Верховною Радою 21 лютого 2014 року Закону України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України». Вказаним Законом в порушення процедури та з порушенням принципів демократичної держави і верховенства права було відновлено дію окремих положень Конституції України зі змінами, внесеними законами від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, від 1 лютого 2011 року № 2952- VI, від 19 вересня 2013 року № 586-VII.
 

Законодавець, незважаючи на те, що Рішення Конституційного Суду є обов’язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене, виходячи з політичної доцільності, з метою надання своїм діям ознак законності і порушуючи процедуру внесення змін до Конституції відновив зручну на той час редакцію Конституції, яка передбачала можливість виконання обов’язків Президента на період до обрання і вступу на пост нового Президента– Головою Верховної Ради. Де-факто, цей закон мав відмінити дію вищезгаданого Рішення Конституційного Суду, а для того щоб «убезпечити» себе і закріпити досягнутий результат парламентарі прийняли Постанову Верховної Ради № 775-VII від 24.02.2014 року «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді», якою було звільнено низку суддів Конституційного Суду України та зобов’язано Генеральну прокуратуру порушити кримінальне провадження по факту прийняття Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 і притягти усіх винних осіб до відповідальності.
 

Саме Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 від 30.09.2010 року набуло чинності з моменту його проголошення і є частиною діючої нині Конституції.
 

Наразі, в ЄСПЛ перебувають на розгляді справи як мінімум трьох з цих суддів. Слідчі та прокурори розслідують примарне винесення «неправосудного» рішення КС на виконання вищезгаданої Постанови Верховної Ради здійснюють політичні переслідування вже більше 5 років. Не притягнувши жодного суддю КС до відповідальності і не вигадавши нічого іншого вони вирішили звинуватити керівництво Мінюсту у захопленні державної влади, про яке ніхто ніколи не чув.

А в основу звинувачень було покладено належне виконання Рішення Конституційного Суду № 20-рп/2010 від 30.09.2010 року. Жодні реформи в прокуратурі та інших правоохоронних органах ніколи не призведуть до нормальних результатів, доки подібного роду розслідуваннями будуть займатись м’яко кажучи «дивні» люди. Так, замість чотирьох відведених судами слідчих цю справу в ДБР розслідує колишній прокурор з Дніпропетровщини, скаргу на якого написав прокурор області в зв’язку з керуванням автотранспортним засобом напідпитку у 2019 році. Не задекларувавши у 2017-2019 роках жодного транспортного засобу він систематично порушував правила дорожнього руху, а щоб уникнути відповідальності за скаргою, яка розглядалась Кадровою комісією з розгляду дисциплінарних скарг про вчинення прокурором дисциплінарного проступку та здійснення дисциплінарного провадження щодо прокурорів – він без проходження конкурсу та перевірки доброчесності перевівся з органів прокуратури до Державного бюро розслідувань. Не менш досвідченим є й прокурор у цій справі, який потрапив в «реформований» Офіс Генпрокурора та за 8 років роботи спромігся добитися один вирок і той — виправдувального. Які реформи – такі й результати.
 

З правової точки зору очевидним є те, що народні депутати України не мали права звертатись до органів прокуратури з вимогами, пропозиціями чи вказівками у конкретних справах з питань підтримання державного обвинувачення в суді, з питань досудового слідства у конкретних кримінальних справах і зобов’язувати правоохоронні органи порушувати якесь конкретне кримінальне провадження.


Метою функціонального поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову є розмежування повноважень між різними органами державної влади та недопущення привласнення повноти державної влади однією з гілок влади, дотримання принципу поділу влади і є запорукою їх єдності, важливою передумовою стабільності, підтримання громадського миру і злагоди в державі.
 

Самоусунення від нагального законодавчого процесу і зневага парламентом рішеннями Конституційного Суду в сфері правосуддя, державного устрою та багатьох інших сферах суспільного життя вже призвели до такої ж зневаги чисельними рішеннями загальних судів з боку органів прокуратури та інших правоохоронців, які були покликані стояти на сторожі закону та виконувати рішення ухвалені та проголошені іменем України.

https://zib.com.ua/

FaLang translation system by Faboba