Nowiny

Фахівці-правознавці на службі Департаменту політичних переслідувань

У зв’язку з реформуванням Департаменту спеціальних розслідувань Генеральної прокуратури України слід підвести логічні результати їх роботи та висвітлити методи, які використовує сучасна політична “охранка”.

Внаслідок недолугої судової реформи в судах, на зараз, знаходиться трохи більше половини від необхідної кількості суддів, в апеляційних судах біля сотні суддів замість півтори тисячі суддів. Фактично відбувається повне блокування нормальної роботи та розгляду кримінальних проваджень.​

Дізнавшись про прокурорське свавілля, а сьогодні про це можна впевнено говорити, оскільки за останні півроку в межах даного кримінального провадження судом було винесено три ухвали, якими задоволено відводи, як окремих слідчих, так і всієї групи слідчих, вважаю за необхідне пролити світло на діяльність Департаменту політичних переслідувань, який нещодавно переродився в нове утворення.

Сьогодні мова піде про “вільне” трактування слідством висновків науковців і використання їх з метою обвинувачення у справі про узурпацію влади колишнім Президентом на підставі діючого й сьогодні Рішення Конституційного Суду України від 30.09.2010 №20-рп/2010, яким фактично відновлено дію Конституцію 1996 року.

В своїх підозрах слідчі ГПУ, керуючись науковими висновками, вважають що друк і внесення до Реєстру нормативних актів Рішення Конституційного Суду України призвело до насильницького захоплення влади. Не надаючи оцінки суті самого Рішення, зазначу що воно набуває чинності з моменту оголошення, а його друк не призводить до жодних юридичних наслідків.

Але ж Департаменту політичних переслідувань необхідно створити, не що-небудь, а злочинну організацію! І тут на допомогу приходять науковці і інші фахівці всіх епох та режимів, які готові “перевзутись” в повітрі.

В березні 2014 року був підготовлений Висновок відомими «фахівцями-правознавцями»: Козюброю Миколою Івановичем, Коліушко Ігорем Борисовичем, Савчином Михайло Васильовичем, Василенко Володимиром Андрійовичем.

З точки зору правової природи цей висновок не відповідає вимогам Кримінального процесуального кодексу України та Інструкції «Про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень» затвердженої Наказом Міністерства юстиції України 08.10.1998 № 53/5, а тому не є належним та допустимим доказом з огляду на наступне.​

За свою формою цей Висновок фактично є висновком експерта, але такими в розумінні кримінального процесу не є.

Поверхнево ознайомившись з його текстом, одразу можна згадати, що поважні юристи, були членами всіх президій, комісій, підкомісій, груп, реформаторських гуртків, тощо. Дехто викладав в мене, з кимось я перетинався по роботі, а тому пригадав загальновідомі та відкриті для загалу їх правові позиції. Отже, вони в своїх експертних думках рішуче засудили юридичний зміст і правові наслідки діючого і сьогодні Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 08 грудня 2004 року № 2222–IV (справа про додержання процедури внесення змін до Конституції України) від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010.

Зокрема, Козюбра, Коліушко та Василенко (колишні члени Національної Комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права) у 2005 році публічно висловили політико-правову позицію протилежну тій, що пізніше була сформульована у висновку наданому слідчому та за вказівкою останнього. Зокрема, протилежна позиція викладена у висновку Національної Комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права (ухваленому на третьому пленарному засіданні Комісії 27 грудня 2005 року). У висновку було зазначено про те, що Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV та процедура його ухвалення не відповідають положенням Конституції і вказано на те, що є всі підстави для звернення до Конституційного Суду України з клопотанням про визнання Закону неконституційним. Саме це питання і стало предметом розгляду Конституційного суду України за результатами якого було винесено рішення Конституційного суду України від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010, яке визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV у зв’язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та прийняття.​

За словами Голови Національної Комісії (Міністра юстиції 2005-2006[1], члена Венеціанської Комісії «За демократію через право» та нині судді Конституційного суду України[2]) Сергія Головатого, Комісія дійшла висновку, що «процедура, за якою вносилися зміни, та їх зміст не відповідають вимогам, які встановлені українським народом в Конституції України 1996 року, а також не відповідають у змістовій частині принципам, що випливають з членства України в Раді Європи: не відповідають вимогам, закладеним у Статуті Ради Європи, в Європейській конвенції з прав людини, тобто – європейським стандартам»[3].

Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права дійшла висновку, що Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV та процедура його ухвалення не відповідають положенням Розділу XIII Конституції України «Внесення змін до Конституції України», встановленій процедурі, загальним засадам Конституції України, європейським стандартам, тощо.

Національна Комісія дійшла висновку, що:

  • Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV слід розглядати як actum nullum ab initio [акт, недійсний з моменту виникнення], і тому він не може вважатись складовою чинної Конституції України;
  • з врахуванням цього є всі підстави для звернення до Конституційного Суду України з клопотанням про визнання Закону неконституційним;
  • можливість для звернення до Конституційного Суду України з цього приводу зберігається після формального набуття чинності зазначеним Законом, оскільки право на звернення до Конституційного Суду України не обмежене в часі.

Де ж тоді правда від Козюбри, Коліушко та Василенко? Очевидним стає, що при складанні висновку «фахівців-правознавців» за вказівкою слідчого вони, фактично, виконали поставлене слідством завдання, висловивши думку, яка є абсолютно протилежною тій, що була викладена ними раніше.

Зокрема, Козюбра, Коліушко, Василенко (колишні члени Національної Комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права) у 2005 році публічно висловили політико-правову позицію, яка полягала у тому, що Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року No 2222-IV та процедура його ухвалення не відповідають положенням Конституції та вказували на те, що є всі підстави для звернення до Конституційного Суду України з клопотанням про визнання Закону неконституційним. Саме це питання і стало предметом розгляду Конституційного суду України у 2010 році за результатами якого було винесено рішення від 30 вересня 2010 року No 20-рп/2010, яким визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року No 2222-IV.

А у висновку наданому слідству, спеціалісти висловили абсолютно протилежну правову позицію та зазначили, що Конституційний суд України, при прийнятті рішення від 30.09.2010 No 20-рп/2010 вийшов за межі своїх повноважень чим порушив ч. 2 ст. 19 та Розділ XIII Конституції України.

Також, протилежною наданому висновку виявилась думка Михайла Савчина викладена у науковій монографії 2018 року, оскільки він також був одним з експертів, яких слідчий залучив для надання експертного висновку в межах даного кримінального провадження.

Більше того, в монографії «Сучасні тенденції конституціоналізму у контексті глобалізації та правового плюралізму» 2018 року Савчин М.В. на сторінці 90 зазначає: «Я у той час працюючи у секретаріаті Конституційний Суд України, ще на стадії вирішення питання про відкриття конституційного провадження написав висновок, згідно з яким доводилося, що Конституційний Суд не володіє юрисдикцією щодо вирішення питання конституційності закону № 2222 від 8 грудня 2004 р.».

В цій же монографії, на сторінці 98 монографії автор зазначає: «У мене, як конституціоналіста, не було певного уявлення щодо легітимних шляхів у рамках належної конституційної процедури повернутися до Конституції у редакції від 8 грудня 2004 р. Адже Конституційний Суд України у рішенні № 20-рп/2010 встановив, із чим я повністю погоджуюсь, що була грубо порушена конституційна процедура розгляду, ухвалення та прийняття закону:

– всупереч конституційній юриспруденції було внесено правки у конституційний законопроект № 4180, який, таким чином, набув нової редакції і потребував повторного висновку Конституційний Суд України у порядку статті 159 Конституції щодо відповідності основоположним цінностям – правам людини, суверенітету і територіальній цілісності України;

– розглядався і був ухвалений поряд із звичайними законами, що суперечить засадам правової визначеності і вимогам належної правової процедури (принципи належного слухання і розслідування, балансування інтересів більшості та меншості);

– і що найважливіше – парламент вже розглядав це питання менше року тому (у квітні того ж 2004 року) і зміни у ті ж самі положення Конституції».

Відповідно автор вказує на те, що він вважає закон № 2222 неконституційним у зв’язку з порушенням конституційної процедури. Однак вказує, що він як конституціоналіст не мав і не має до тепер (монографія вийшла друком у червні 2018 р.) певного уявлення щодо легітимності шляхів у рамках належної конституційної процедури повернення до Конституції у редакції від 08.12.2004 року.

Тобто визначає, що не володіє необхідним розумінням та знаннями для вирішення складної конфліктної ситуації у конституційному праві. При цьому Савчин і до тепер, повністю погоджується з ним, що КСУ встановив, що при розгляді, ухваленні та прийнятті рішення, була грубо порушена конституційна процедура. Наводить конкретні аргументи щодо фактів порушення (зацитовано вище).

Крім того, на сторінці 99 монографії Савчин знову продовжує викладати свої позиції, що свідчать про суперечливість і непослідовність, політичну заангажованість його думок, зокрема:

«Сам парламент не володіє повнотою установчої влади, щоб повернутися до Конституції – така влада є симбіозом повноважень українського народу, парламенту, Президента і Конституційного суду, а також Центральної виборчої комісії (у разі застосування процедури всеукраїнського референдуму за народною ініціативною), які є рівноправними. За такої моделі навіть народ не володіє монополією на установчу владу, оскільки його повноваження зв’язані змістом вже попередньо схваленого конституційного законопроекту, що вноситься на остаточне схвалення національного референдуму.

Однак повернення до Конституції у редакції від 08 грудня 2004 р. з урахуванням положень рішення Конституційного Суду України № 11-рп/2010 відбулося у доволі нетрадиційний спосіб – шляхом ухвалення Верховною Радою визнання неконституційним ухвалення рішення КСУ №20-зп/2010. Прийнято сьогодні вважати, як це було вперше 28 червня 1996 року. Тому питання полягає у розумінні конституційного континуїтету».

У тексті йдеться про те, що парламент у 2014 році у «нетрадиційний спосіб» повернувся до редакції Конституції України 08.12.2004 року. Якщо коротко, нетрадиційний спосіб полягав у тому, що парламент всупереч усім статтям Розділу XIII Конституції «Внесення змін до Конституції України» спочатку постановою парламенту, а потім звичайним законом повернув редакцію Конституції України 08 12.2004 року. Вже в цьому випадку Михайло Савчин спочатку вважає (абзац 2 сторінка 99 монографії), що парламент не володіє повнотою установчої влади, а нижче зазначає (абзац 3 сторінка 99 монографії) пише, що: Прийнято сьогодні вважати, як це було вперше 28 червня 1996 року. Тому питання полягає у розумінні конституційного континуїтету».

Наведене свідчить, що Михайло Савчин не має обґрунтованої та науково доведеної постійної власної позиції. Його тези знаходяться у логічній та теоретико-правовій суперечності між собою. Його позиція, як він сам визнає як конституціоналіст, свідчить про те, що він фіксуючи грубі порушення Конституції не має уявлення щодо шляхів усунення цих порушень. Таким чином, займає не фахову, а суб’єктивну, внутрішньо-суперечливу позицію, що не дає підстав йому виступати в якості експерта в кримінальному провадженні, а його думки не можуть бути експертним висновком, що лежать в основі кримінальної справи. Це ж стосується і суперечливих, політично вмотивованих позицій інших фахівців. Виходячи з тез цього науковця, то необхідно більш ретельно придивитись до дотримання процедур при останньому внесені змін до Конституції в 2014 році, на що політично заангажоване слідство природньо не звертає жодної уваги.

Якщо Ви, як читач, дочитали до цих рядків, то зрозумієте стан “угідливої” правової науки і передової думки в сфері конституціоналізму. Надалі ми розкриємо науковий рівень обміну думками окремих науковців зі слідством з метою створення доказів обвинувачення.

Чи є ці науковці “перевертнями”, чи їх наукова думка деградувала разом зі зміною політичних режимів в нашій країні, кожен знайде свою відповідь на це питання, але ясно одне – свідомо, чи не свідомо їх висновки стали єдиною “зброєю” і доказом слідства департаменту політичних переслідувань.

Власне, а ні про дії співробітників Міністерства юстиції, а ні про друк Рішення Конституційного Суду України слідчий не запитував. Всі його питання стосувались того яким би могло бути рішення Конституційного Суду України, правових позицій, меж повноважень Конституційного Суду, тощо. Тобто слідство на початковому етапі досліджувало предмет, а нині вдалось до пошуку популізму і піару.

Подібні політико-правового дискусії можуть вестись виключно в глибоко теоретичній науковій площині, а не в контексті недолугих кримінальних переслідувань, особливо за умов відсутності належної кваліфікації, а подекуди і освіти у працівників Генеральної прокуратури України.​

Автор статті: Володимир БОГАТИР, адвокат
https://politeka.net/ua/blogs/745037-uchenye-po-vyzovu/

FaLang translation system by Faboba