16 жовтня виповнилося 25 років від ухвалення закону «Про Конституційний Суд України» №422/96-ВР. За час свого існування єдиний орган конституційної юрисдикції виніс майже 4 сотні
рішень. Але чого вони варті, коли виконуються фактично за потреби, а гарант додержання Конституції навіть не переймається їх дотриманням?

Обов’язки та гарантії
Кожен студент-правник знає, що рішення та висновки, ухвалені КС, є обов’язковими, остаточними й не можуть бути оскаржені. Попри очевидність цієї аксіоми ст.151-2 Основного Закону, її все ж вивчав, тлумачив і доводив сам КС наприкінці 2019 року. У справі №1-182/2019(4165/19) було зроблено додатковий висновок, що рішення, ухвалені КС у межах виключних конституційних повноважень, є обов’язковими для всіх органів публічної влади, їхніх посадових осіб. І безвідносно до юридичної форми ці акти не можуть бути оскаржені.

Також начебто однозначною із цього приводу є позиція Верховного Суду, викладена в рішенні від 14.08.2020 у справі №640/8752/19.

Як відомо, Президент є гарантом додержання Конституції відповідно до її ст.102. Але, попри розпливчатість цієї декларативної норми, жодного її тлумачення, здається, ще ніхто не давав.

Перше, що спадає на думку у зв’язку з реалізацією гарантії, — це застосування права вето до прийнятих Верховною Радою законів з наступним поверненням їх на повторний розгляд парламенту, а також право звернення до того ж КС із поданням про конституційність законів… І всі президенти робили це з перемінним успіхом.

Але що далі? Автор цієї статті звернувся до Офісу Президента й запитав про наявність актів глави держави як гаранта додержання Конституції, які були б направлені на забезпечення виконання рішень КС, а також поцікавився заходами, що вживалися задля забезпечення виконання цих рішень.

Гарант не в курсі

Виявилося, що в ОП окремий облік таких актів узагалі не ведеться, а інформація про рішення КС для гаранта фактично не становить інтересу. Бо «запит стосується інформації в обсязі та за критеріями, за якими вона в процесі виконання відповідним суб’єктом владних повноважень своїх обов’язків спеціально не створювалася».

Мабуть, аби навчити юридичній грамотності, чиновники також повідомили, що чинні, опубліковані та неопубліковані закони та постанови ВР, міжнародні договори, укази й розпорядження Президента, декрети, постанови й розпорядження Кабінету Міністрів, а також відомчі акти включаються до Єдиного державного реєстру нормативних актів (таку норму містить указ глави держави від 27.06.96 №468). А от веденням цього реєстру, розробленням оргзаходів та впровадженням методологічних принципів, створенням фонду нормативних актів та підтриманням їх у контрольному стані опікується Мін’юст, який і повинен надавати інформацію про ці акти.

Єдина біда, про яку забули згадати в ОП, це той факт, що рішення КС, хоча вони й тлумачать закони, а іноді їх змінюють, не є нормативно-правовими актами. Тож ані реєстр, ані Мін’юст тут ні при чому…

Довелося питати про контроль за виконанням рішень КС у самого видавця. Там поінформували про загальну кількість рішень, ухвалених Судом з моменту його заснування, а також порахували кількість посилань на Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини.

Разом з тим з’ясувалося, що КС також не здійснює контролю за виконанням своїх рішень. Більше того, «в законодавстві України чітко не визначено відповідних державних органів, уповноважених забезпечувати судовий контроль за виконанням рішень Конституційного Суду України».

Утім, за законом, КС у своєму рішенні або висновку «може встановити (а може і не встановити. — Прим. авт.) порядок і строки їх виконання, а також зобов’язати відповідні державні органи забезпечити контроль за виконанням рішення, додержанням висновку».

За потреби

Із цього випливає, що на практиці без малого 4 сотні рішень, ухвалених єдиним органом конституційної юрисдикції за 25 років, — це такий собі архів з асортиментом думок видатних науковців і практиків, що за потреби висмикуються для обґрунтування тієї чи іншої політичної мети.

Коли ж рішення не підходить або після зміни влади стало незручним, то, оскільки контролювати його виконання все одно нема кому, можна набрати нових суддів, а старих звинуватити в порушенні присяги та розпочати кримінальне провадження.

Яскравим прикладом є сумнозвісне рішення КС від 30.09.2010 №20-рп/2010 у справі про додержання процедури внесення змін до Конституції, яке залишиться чинним назавжди (бо оскаржити його нема кому і нема як).

Однак це на завадило ВР у 2014 році ухвалити постанову «Про реагування на факти порушення суддями Конституційного Суду України присяги судді», в якій дати оцінку цьому рішенню, звільнити суддів за порушення присяги, а також доручити Генеральній прокуратурі порушити кримінальне провадження за фактом прийняття рішення КС з указівкою притягти всіх винних осіб до відповідальності. Сьогодні в Офісі Генпрокурора визнають неможливість оскарження рішень КС, але кримінальну справу досі не закрито… Тож чого вартий такий безпорадний суд після чверті віку свого існування?

https://zib.com.ua