Високий суд Англії та Уельсу вперше визнав позов таким, що був поданий для обмеження реалізації відповідачем свободи слова, і є зловживанням системою правосуддя (SLAPP-позов). Спір було припинено на ранній стадії, без розгляду по суті.
11 березня 2026 року Високий суд Англії та Уельсу ухвалив історичне рішення у справі “Setu Kamal v Tax Policy Associates Ltd and Daniel Neidle”, вперше офіційно визнавши позов зловживанням системою правосуддя у формі SLAPP (Strategic Lawsuit Against Public Participation). Це рішення відкриває нову еру в англійському праві, де процесуальна поведінка позивача стає об’єктом прискіпливої судової оцінки ще до розгляду справи по суті.
У червні 2025 року набрали чинності положення Закону про економічні злочини та корпоративну прозорість (Economic Crime and Corporate Transparency Act 2023), які запровадили законодавче визначення «стратегічний позов проти публічної участі» (Strategic Lawsuit Against Public Participation, SLAPP) і спеціальний процесуальний механізм для таких справ. Його суть полягає в тому, що суд може на ранній стадії відсіяти позов, якщо дійде висновку, що він пов’язаний із поширенням інформації про можливий економічний злочин, поданий для стримування свободи слова та використовується як інструмент тиску. Для цього до цивільних процесуальних правил також внесли окрему підставу, яка дозволяє не доводити такий спір до повного розгляду по суті.
Анатомія зловживання – критерії Високого суду
Спір виник після публікації журналістом Деном Найдлом аналізу податкової схеми компанії Arka Wealth, яку автор назвав «нісенітницею». Позивач Сету Камал, баристер, що співпрацював з компанією, висунув вимогу про відшкодування у розмірі £8 млн.
Високий Суд застосував нове законодавче підґрунтя, запроваджене Законом про економічні злочини та корпоративну прозорість 2023 року, шоб відсіяти позов на ранній стадії, не доводячи справу до розгляду по суті. Ключовими ідентифікаторами SLAPP у цій справі стали:
- непропорційність, яка полягала у завищенні суми позову, що не відповідала реальній шкоді;
- процесуальний тиск у вигляді спроби отримати доступ до журналістських джерел та кола підписників;
- реальна мета позивача – створення фінансових та організаційних труднощів для відповідачів, а не відновлення репутації.
Суд керувався тим, що для кваліфікації позову як SLAPP вирішальним є не лише предмет спору, а насамперед спосіб ведення процесу. Йдеться про перевірку того, чи використовує позивач судову процедуру так, щоб створити для відповідача труднощі, додаткові витрати або інший тиск, які виходять за межі звичайного, належним чином веденого процесу. При цьому ключове значення має намір позивача.
У цій справі суд дійшов висновку, що всі елементи законодавчого критерію для SLAPP-позовів виконані. Окремо суд врахував і загальну процесуальну поведінку позивача, яку було визнано неналежною.
Дилема прозорості та відповідальності
На відміну від Великої Британії, українське законодавство наразі позбавлене спеціального anti-SLAPP механізму. Це відкриває простір для використання дифамаційних позовів як прихованого інструмента цензури. Проте вітчизняні суди мають потенціал для протидії таким явищам через призму ст. 44 ЦПК України (неприпустимість зловживання процесуальними правами).
Зокрема, концепція позову, що має «очевидно штучний характер», є найбільш наближеною до британського критерію SLAPP.
Водночас український контекст не дає змоги ідеалізувати саму сферу публічної комунікації. Поряд із професійними редакціями, для яких Закон «Про медіа» передбачає вимоги щодо вихідних даних і прозорості структури власності, у публічному просторі вплив мають і майданчики з розмитою редакційною відповідальністю — анонімні телеграм-канали, ресурси без зрозумілих установчих даних, матеріали з ознаками прихованої реклами або без чіткого розуміння, хто саме є автором чи «експертом».
За даними Інституту масової інформації, 35% постів з «експертними» коментарями в анонімних телеграм-каналах виходили без зазначення конкретних імен, а в травні 2025 року у 23 популярних онлайн-медіа було зафіксовано 179 матеріалів з ознаками замовності. Тому розмова про захист свободи слова в Україні неминуче має вестися разом із проблемою прозорості медіасередовища, проблемою редакційної відповідальності і добросовісність самих публічних майданчиків.
Більшість медіаресурсів не мають прозорої системи фінансування, частина фінансується з джерел іноземного походження, отже, необхідно на законодавчому рівні закріпити принцип обов’язковості аудиту суб’єктів у сфері медіа та публічного розміщення. Проте на сьогодні Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення не змогла навіть забезпечити онлайн-доступ до Реєстру суб’єктів у сфері медіа, оскільки програмне забезпечення ще розробляється.
Окремою проблемою залишається дотримання самими журналістами Кодексу етики українського журналіста, порушення ними поваги до приватного і сімейного життя й прикрі факти ототожнення адвокатів з клієнтами.
У процесуальному законодавстві однією із засад є неприпустимість зловживання процесуальними правами (ст. 2 ЦПК), яка реалізується у покладанні на учасників судового процесу та їхніх представників обов’язку добросовісно користуватися процесуальними правами (ст. 44 ЦПК).
При цьому саме суд має запобігати зловживанням (ст. 12 ЦПК). Ними, залежно від конкретних обставин, можуть бути визнані «дії, що суперечать завданню цивільного судочинства». Ст. 44 наводить орієнтовний перелік: подання скарги на судове рішення, яке не підлягає оскарженню, декількох позовів до одного й того самого відповідача з тим самим предметом та з тих самих підстав, завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер, необґрунтоване або штучне об’єднання позовних вимог з метою зміни підсудності справи, укладення мирової угоди, спрямованої на шкоду правам третіх осіб.
Тож найближчим аналогом справи, яку розглянув Високий суд Англії та Уельсу, в українському процесуальному законі є такий критерій, як «подання позову, який має очевидно штучний характер», адже він суперечить завданню цивільного судочинства.
Хоча список зловживань правами у ЦПК не вичерпний, важко очікувати ситуацію, коли український суддя у дифамаційному спорі без прямої норми оцінить поданий позов як процесуальну поведінку, яка є інструментом тиску на журналіста та обмеженням свободи слова. Але це не означає, що український процес зовсім позбавлений підстав для такої оцінки. Питання радше в тому, чи готовий суд побачити за формально допустимим позовом не лише спір про репутацію, а й спробу використати сам процес як засіб тиску.
* * *
Отже, запровадження анти-SLAPP законодавства в Україні має йти пліч-о-пліч із реформою прозорості фінансування медіа, щоб захист не перетворився на індульгенцію для дезінформації.