Закон визначає ліквідацію банку як обмежену в часі процедуру. Однак на практиці встановлені строки продовжуються настільки, що ліквідація розтягується на десятиліття. 
Антикорупційний контроль системи ТЦК крізь призму результатів перевірок та моніторингу НАЗК
З березня 2022-го по жовтень 2023-го антикорупційний контроль над декларантами ТЦК та СП був законодавчо заморожений. Після відновлення — 36 завершених перевірок, десятки виявлених порушень, задокументовані схеми на мільйони гривень. І жодного судового позову про цивільну конфіскацію за результатами повних перевірок. Ці дані вперше стали публічними завдяки запиту на доступ до публічної інформації.
Державний аудит покликаний виявляти порушення у сфері використання публічних ресурсів. Але якщо щоразу після цього аудиторські матеріали опиняються у слідчого й зникають із публічного доступу, постає питання: чи не стала таємниця досудового розслідування зручним прикриттям для непублічності самого державного контролю?
Десятирічний період системної бездіяльності та свідомого ігнорування імперативних вимог закону щодо щорічної незалежної оцінки ефективності АРМА завершився початком процедури, легітимність якої викликає обґрунтований скептицизм. Незалежну комісію сформовано, і вона (не без допомоги самої АРМА) розпочала аудит. Проаналізуємо очікувані показники та ймовірні правові наслідки аудиту.У 2025 році в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах було зафіксовано 2835 випадків ВІЛ-інфекції, з них 595 — із діагнозом СНІД. Оскільки в місцях несвободи на кінець року утримувалося 34,9 тис. осіб, за грубим підрахунком виходить, що кожен дванадцятий заражений цим вірусом.
Сумними даними про кількість зафіксованих випадків захворюваності поділився Мінʼюст та Центр охорони здоров’я Державної кримінально-виконавчої служби України.
При цьому у 387 осіб було виявлено захворювання на туберкульоз. Вірусний гепатит С підтверджений методом ПЛР у 1340 осіб. Наймасовішими виявилися випадки захворювання на гострі інфекції верхніх дихальних шляхів — їх було зафіксовано 9072. Порівняно з минулим роком кількість хворих зменшилася, втім, як і кількість утримуваних. Виняток становили хворі на гострі інфекції верхніх дихальних шляхів — тут спостерігався приріст на 4,5% (докладніше див. інфографіку).
Але суть, звісно, не у «відсотках», а у нагадуванні про стандарти поводження держави з особами в місцях несвободи та про вимоги до організації медичної допомоги.
Кримінально-виконавчий кодекс декларує право засуджених на охорону здоровʼя (ст. 8), що забезпечується системою медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєднанням безоплатних і платних форм медичної допомоги. Лікувально-профілактична і санітарно-протиепідемічна робота в місцях позбавлення волі повинна організовуватися і проводитися відповідно до законодавства про охорону здоров’я. При цьому обовʼязок дотримання медичних вимог, що забезпечують охорону здоров'я засуджених, покладено на адміністрацію колоній (ст. 116). Окремо держава визначила спеціальні гарантії для ВІЛ-інфікованих, закріплені Законом «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ».
У площині Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ключовою залишається стаття 3. Європейський суд з прав людини у справах проти України неодноразово оцінював адекватність медичної допомоги ув’язненим і наслідки її ненадання як елемент нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження. У цьому контексті дані щодо туберкульозу, ВІЛ/СНІД і вірусного гепатиту С мають значення як певний індикатор виконання обов’язку дбати про здоров’я тих осіб, що перебувають під повним контролем держави.
Крім того, такі цифри — зайвий привід подивитися на тему медичної допомоги в місцях несвободи як на процесуальну і доказову. Для захисників у кримінальних провадженнях це напряму пов’язано з питаннями умов тримання, доступу до лікування, можливості фіксувати стан здоров’я та отримувати медичну документацію для суду, зокрема й ЄСПЛ. Бо саме хронічні інфекції та туберкульоз традиційно формують «важкі» кейси, в яких оцінюється своєчасність діагностики, якість терапії та реальність доступу до допомоги.
Зрозуміло, що наведений на початку статті підрахунок слід сприймати як орієнтовний. Показники щодо кількості утримуваних станом на певну дату і випадків захворювань, зафіксованих протягом року, не є прямо зіставними. Але дані цілком достатні, щоб говорити про істотну концентрацію інфекційних ризиків у місцях несвободи України — а отже, про потребу підвищеної уваги держави до виконання гарантій статті 3 Конвенції.